katmoor (katmoor) wrote in ru_polit,
katmoor
katmoor
ru_polit

Немецкие подстилки в советской и украинской литературе.

В продолжение дискусии с Майсуряном.
https://ru-polit.livejournal.com/19204109.html?view=669541645#t669545229

После войны эта тема в литературе табуировалась. Но во время войны тема была весьма актуальна и горячо дискутировалась.

Для начала процитирую отрывок из романа Ванды Василевской "Радуга"  1943год.




- Подождите, - лихорaдочно удерживaлa их Федосия, - онa-то ведь здесь.

- Что зa онa? Кто тaкaя? - торопился комaндир.

- Немцевa любовницa.

- Ну, стaнем мы тут с бaбaми возиться! Утром посмотрим, что делaть с немкой!

- Онa не немкa, онa нaшa, - сурово скaзaлa Федосия.

- Вон кaк? Ну, тогдa дело другое, - где же онa?

- Спит в комнaте.

Лейтенaнт недовольно поморщился.

- Что ж, посмотрим… Свет кaкой-нибудь можете зaжечь?

........

Осторожно, чтоб не скрипнуть, онa открывaлa дверь. Крaсноaрмейцы, стaрaясь не стучaть сaпогaми, шли зa ней. Федосия, высоко подняв лaмпу, осветилa кровaть.

Пуся проснулaсь и, увереннaя, что пришел Курт, спросонья пробормотaлa что-то. Но никто не ответил, и онa обернулaсь, отбросив волосы с лицa.

Лейтенaнт внезaпным движением вырвaл из рук хозяйки лaмпу и шaгнул вперед.

- Кто это? - спросил он диким голосом.

- Комендaнтскaя любовницa, нaшa, из местечкa, - объяснилa удивленнaя Федосия.

Пуся не отрывaлa круглых, полных ужaсa глaз от человекa с лaмпой. Голубaя ночнaя сорочкa соскользнулa с ее плечa, обнaжив мaленькую грудь. Онa поджaлa под себя ноги и едвa зaметным, подсознaтельным движением отодвигaлaсь, отодвигaлaсь в угол кровaти, словно хотелa спрятaться, скрыться, исчезнуть в щели стены. Лейтенaнт зaдрожaл. В свете лaмпы блеснули покрытые крaсным лaком ногти, нa мгновение сверкнули треугольные зубы между побелевшими, кaк бумaгa, губaми.

- Сережa…

Шепот был тише шелестa ветрa в листве, но Сергей услышaл, вернее, узнaл свое имя по движению губ. Он зaдрожaл. Пуся зaщищaющимся движением выстaвилa вперед руку, мaленькую, слaбую руку с ногтями, словно обaгренными кровью. В ее круглых глaзaх отрaжaлся ужaс. Кровaть покaзaлaсь огромной, огромной, онa прятaлaсь в одном углу ее, кaк мaленькaя куколкa, с обнaженной грудью, выглядывaющей из голубого шелкa, с крохотными ногaми под оборкaми сорочки.

Где-то грянул выстрел.

- У комендaтуры, - скaзaлa Федосия. Но в ту же минуту зaщелкaли выстрелы и в другой стороне, и в третьей. Пaльбa рaздaвaлaсь повсюду.

Сергей поднял револьвер. Не моргнув глaзом, взглянул в знaкомые черные глaзa. Щелкнул выстрел. Пуся дрогнулa. Губы полуоткрылись, блеснул ряд острых, треугольных зубов. Круглые глaзa еще более рaсширились и, остекленев, зaстыли.


Был и другой подход к вопросу. Довженко. "Украина в огне" тоже 1943год.


— Як кататись? Хто кататись? — розгнівався Сіроштан. — Яке ти маєш право так говорить? Кататись... А ви, чортові лежні, будете тут з німцями землю ділити та з бабами валятись?
 — Так не одступайте, то й не будемо ділити.
 — Це примітивна відповідь.
 — Та ми такі. А які ж ми?
— А жити ж якось треба? — сказала одна молодиця.


— Жити? — спалахнув Сіроштан, пронизавши жінку розлютованим поглядом. — Жити? Тобі жити треба? Ага! Постій, я тебе поживу! Я кров проливаю другий рік, захищаю Батьківщину, а їй жити треба
...  — А що їй робить? Плакать?

 — Товаришу капітан, — звернувся він до Кравчини, — ви чули? Отака й моя баба десь у Вінниці зосталась. З німцями, видно, качається. От, їй-богу, заберу Вінницю, голову одрубаю!

 Всі притихли.

  — Так, — сказав Кравчина тихо. — Так що ти вже воюєш, виходить, за те, щоб одрубати голову своїй жінці, яку ти назвав бабою? Чи як тебе слід розуміти?

 — Та я хіба?..  — Постій, постій, постій... Ти командир, герой, у тебе два ордени і чотири рани. Невже ж ти, проливши кров свою, так не зрозумів нічого, хто й що ми? Що не обивателі, не свідки історії ми, а герої великого грізного часу? Що не наживем ні капіталів, ні земель чужих не завоюєм, ні людей не підкорим, що прийдемо додому на пожарища, руїни, так що декому ніде буде і голову приклонити. І ні батька, ні матері, ні брата. І скажемо — ми перемогли. І це буде велика наша горда правда на множество століть.
— Правда, синку, — почувся голос з натовпу. — Хліба насієм і хати побудуєм. Діло в жизні та в честі народу.

— Та в перемозі, — сказав Кравчина. — Кожен з нас мусить одержати дві перемоги. Перемогу над загарбниками-фашистами, відчизняну спільну велику перемогу. І другу перемогу свою малу — над безліччю своїх недостатків, над грубістю, дурістю, пробач мене, Сіроштане, над злом, неуважительностю і, до речі, поганим ставленням до жінки.

 — Синочку! — почувся плач.  — Нас багато. Нас мільйони. Мільйони, що пройшли через огонь страждань, прокурених і просмажених у боях і незгодах. Я вірю, що сума оцих особистих, маленьких наших перемог буде такою надзвичайною.
 І, немов бачачи вже оцю перемогу зовсім близько перед собою як дорогу свою кохану, Кравчина усміхнувся їй. За ним усміхнулися і всі присутні, всі до єдиного. Це була абсолютна довіра і єдність найдорожчих великих народних сподіванок, усвідомлених, вистражданих у тяжких, майже нестерпних знегодах. ..................................................
.  — Отаке-то, Сіроштане, — сказав, усміхаючись, Кравчина. — Чув. Ну от. А жінці своїй... як її звуть?
— Мура.
 — Сам ти мурий. По батькові?
— Григорівна.
— Діти?
— Троє.
 — Марії Григорівні поклонися од мене, якщо мене вб'ють до Вінниці і не зможу сам її привітати з визволенням як командир твій і друг.

Джерело: http://ukrclassic.com.ua/katalog/d/dovzhenko-oleksandr/197-oleksandr-dovzhenko-ukrajina-u-vogni?t=1455742679312&start=38 Бібліотека української літератури © ukrclassic.com.ua

еще один вариант Довженка. Партизаны судят ппж итальянского капитана.

— Для чого ти вийшла за нього?
 — Не хотіла їхати до Німеччини.
 — Чому?
— Боялася смерті. Я втекла. Вони мене ловили, били і гвалтували.
 — Пальма тебе спас?
— Да.
 Вона одповідала на всі запитання прокурора коротко й правдиво, її фатальна одвертість збивала прокурора з пантелику і викликала до неї глибоку антипатію. А вона кожне запитання прокурора сприймала, як заступ сирої землі на свої груди на дні могили.
 — Ти його шпигунка?
— Ні.
— Ти брешеш?
 — Ні.
— Не бійся. Він катував тебе, примушував силою?
 — Ні, він добрий. Він люб'язний і м'який.
— М'який. У, сволоч!.. — закричав один партизан. — Кат, сукин син, вішатель, що погубив безліч наших людей, дітей палив в огні, на кілки саджав, умивався в крові нашій!.. М'який!.. Твою мать нехай, гадина!  — Повія!  — Устілка!
 — Да.
— Тихо, —сказав Лиманчук, вдоволено глянув у бік командира. Командир дививсь на дружину заклятого свого ворога з надзвичаиною цікавістю і увагою. Лиманчук вважав процедуру допиту закінченою.  Перед народним судом стояла аморальна потвора, позбавлена найелементарніших людських ознак.
 — Ти полізла в ліжко до ворога, до вбивці твого народу, до загарбника землі твоєї. Ось я бачу його, — Лиманчук почав підвищувати голос. — Ось він лютує цілий день!.. Вечоріє... Він приходить додому змиває кров, душиться одеколоном, і м'який кавалер-любовник! Де твоя національна гордість, де твоя людська гідність? Де твоя дівоча честь у велику добу боротьби святої Батьківщини? Де? Нема? Кажи!
 — Нема.
 — Все! — закінчив Лиманчук.
 — Нема, — повторила вона, і раптом немов передсмертна блискавка освітила всю її свідомість. Згадала вона все, що бачила в огні пожеж,  тікаючи од німців через всю Вкраїну — попалену, розбиту, поруйновану, обездолену
.  — Слухайте, — сказала вона тихо. — Я знаю, що мені не вийти звідси живою. Щось мені тут ось, — вона поклала руку на серце, — каже, що прийшла моя смерть, що зробила я щось запретне, зле і незаконне, що нема в мене ні отієї, що ви казали, національної гордості, ні честі ні гідності. Так скажіть мені хоч перед смертю, чому ж оцього в мене нема? А де ж воно, людоньки? Рід же наш чесний.
 — Годі, повія!
— Яка я повія? Мучениця я! Сльозами проводжала вас, сльозами й стрічаю! Товаришу мій, — сказала раптом Христя зовсім іншим тоном, ніби зрозумівши в останню мить щось найголовніше. — Я не признала вас за свого суддю. Ви тільки можете мене знищити як огидне, небажане явище, яким я дійсно є. Але це не все.
 — Що? — здивувався Лиманчук.


— Коли б ви були людиною старою, я багато б дечого спитала вас: чому я виросла не горда, не достойна і не гідна. Чому в нашому районі до війни ви міряли дівочі наші чесноти головним чином на трудодень і на центнери бурякові... Націоналістка я? Яка там?!
 — Досить!
 — Закінчую. Але ви молодий. Про що вас питати? Я пам'ятаю вас. Ви прошмигнули через наше село. Я наливала вам воду в радіатор. Він сильно протікав у вас, і ви лаялись так голосно й гидко. Я плакала тоді і, плачучи, питала вас, чи будуть фашисти в нашому селі: може б, я втекла? Пам'ятаєте, що ви сказали мені? Ви назвали моє питання провокаційним. От я й осталась під німцем, повія й стерво. От ви чисті, а я ні. От ви презираєте мене, загрожуючи смертю. А я хочу вмерти, хочу! Мені гидко. Чим ви можете покарати мене? Мене життя вже так покарало, що більшої кари й не придумати.
 — Товариші, — сказав Лиманчук, почервонівши од особистого гніву і образи.
— Постійте, голубчику, — сказав раптом командир загону. — Як тебе звуть? — звернувсь він до підсудної.
 — Христина.
 — Прізвище?  — Хуторна.  — З Тополівки?  — Так.
 — Е, та це ж Купріянова дочка, Хуторного!
 — Дядечку! — Христя кинулась до командира і впала перед ним на коліна, обливаючись сльозами.
 — Тополівська, чи бач. Е, нема вже ні Тополівки, ні Купріяна, ні братів. Пожерло лихо, — зітхнув командир. — Пождіть, я сам її допитаю, — сказав він і повів Христю в ліс.

 — Ти не дивись, що вони злі, як шершні. Ненавистю тільки і живем. На снідання ненависть, на обід і на вечерю. Така наша доля. Нічого, дівчинко. Все проходить, і це пройде. Знищимо ворога, забудеться і ненависть, і горе, і знову розцвіте земля наша в добрі і згоді, і будемо добрими, як були, — ще добрішими станемо.  — Дядечку!  — Все бачу. Одне тільки скажи мені, як рідному батьку, — шпіонка ти чи ні? Коли шпіонка, розстріляєм тихенько, щоб не мучитись тобі все життя в трутизні зради, бо це непростимий гріх. Ніщо в світі тебе не простить. Не шпіонка...
 — Клянуся вам святою нашою землею
— ні!
 — Ні. Ну й слава богу. А те все якось обійдеться, дівчинко. Ходім.
— Я не хочу жити, — жалібно затужила Христя.
— Я хочу вмерти.
 — Розумію. Є і на це лікарство.
 — Яке?
 — Помста. Випий помсти, дочко. Оживеш, дякувати будеш, ось побачиш. Ми ще на весіллі в тебе погуляєм. А це все, як брудна вода. Стече, ще чистіші і мудріші будемо.  І старий командир народних месників лагідно, по-батьківському всміхнувся.

Джерело: http://ukrclassic.com.ua/katalog/d/dovzhenko-oleksandr/197-oleksandr-dovzhenko-ukrajina-u-vogni?start=32 Бібліотека української літератури © ukrclassic.com.ua



Разумеется в обоих случаях ситуация упрощена. А если бы у Пуси  были дети? А если бы у Муры детей не было?

Какой подход правильный? Почему?

Кто прав?

Права Ванда Василевская
1(33.3%)
Прав Довженко
1(33.3%)
оба правы
1(33.3%)
оба неправы
0(0.0%)
ХЭ!
0(0.0%)



Tags: А чего вы хотели?!, Бабография, Зовите Фрейда!
Subscribe
promo ru_polit april 1, 00:00
Buy for 80 tokens
Что делать, если вы не успели совершить все необходимые для самоизоляции покупки, а в 100 метрах от подъезда не оказалось торгового центра? aliexs рекомендует скоротать время и порадовать себя приятными мелочами на глобальной виртуальной торговой площадке. Нажимая на любую из картинок…
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 11 comments